Виклик. Страница 1

Дж. Паттерсон, Г. Рафен

Виклик

Доктор Кетрін Дан, сорока п'яти років, відомий хірург-кардіолог зі шпиталю «Лексинґтон», що в Мангеттені. Чотири роки тому її чоловік Стюарт випадково загинув, пірнаючи з аквалангом поблизу їхньої яхти «Родина Данів». Виявилося, що саме тоді Стюарт мав амурну пригоду, і під час його загибелі на яхті була також його коханка. З того дня стосунки Кетрін із трьома її дітьми різко змінилися. А коли вона ще раз одружилася і привела в дім нового чоловіка, адвоката Пітера Карлайла, то ситуація стала ще гіршою. Але Пітер був життєрадісний, веселий та кмітливий, і йому вдалося завоювати серце Кетрін.

Керрі Дан, вісімнадцяти років, першокурсниця Єльського університету. Це позитив. Негатив же полягає в тому, що Керрі страждає на булімію і час від часу потерпає від нападів депресії. Вона завжди звинувачувала матір у тому, що для тієї головне робота, а не діти. Нещодавно найближча подруга Керрі сказала Кетрін, що побоюється за дівчину, бо гадає, що та може накласти на себе руки.

Марк Дан, шістнадцяти років, десятикласник школи «Академія Дірфілд», утім, хронічний невдаха та порушник. Амбіцій — нуль, ентузіазму — як кіт наплакав. «Чому я мушу надриватись, як мій предок, коли будь-якої миті може прийти Стара з косою і все це одним махом у мене забрати?»

Ерні Дан, десяти років, — принаймні, так записано у його свідоцтві про народження. Проте в родині Данів, де кожен сам за себе, він швидко став дорослим. І надто допитливим. «Мамо, а ти певна, що я не прийомний син?» — запитує він Кетрін принаймні раз на день.

Джейк Дан, сорока чотирьох років, колишній шваґер Кетрін. Справжній морський вовк. Свого часу кинув Дартмутський коледж, щоб мандрувати морями й океанами. Він обрав зовсім інший життєвий шлях, аніж його старший брат Стюарт, який залишився на суходолі, щоб огрібати мільйони на Вол-стрит. Але хоч якими б різними були двоє братів, Джейк та Стюарт мали одну спільну рису: вони обидва кохали Кетрін.

Пролог

Родина Данів, жива й неушкоджена

Неквапливо скеровуючи своє суденце до пристані по смарагдово-блакитних хвильках гавані, капітан Джек Тернер смачно затягнувся цигаркою «Мальборо ред» і з нарочитою недбалістю струсив попіл, який підхопив легенький прохолодний бриз, що дув з острова. А потім, немов дочекавшись слушного моменту, став тиснути на гудок своєї рибальської мотояхти типу «Бертран Спорт Фішермен», аж поки всі, хто був біля елінгу, не озирнулися.

«Агов, хлопці й дівчата, зупиніться на хвилину і погляньте, що спіймав сьогодні капітан Джек на свою вудку!»

Була одинадцята п'ятнадцять ранку. Орендована капітаном мотояхта на ім'я «Багама-мама» зазвичай поверталася до гавані лише о другій дня.

Але нинішній день був особливим.

«Чорт забирай, сьогодні й дійсно особливий день», — подумав Джек Тернер і знову натиснув на гудок.

Коли тобі вдалося загарпунити велетенського, досі небаченого на Багамах тунця, то решту дня можна байдикувати. Та де там решту дня — цілий рік можна байдикувати!

— Як ти гадаєш, скільки можна взяти за цю рибину? — спитав Ділон, перший помічник з «Багами-мами». Дванадцять років поспіль провів він на цьому судні. Навіть відпустки через хворобу жодного разу не брав. І майже ніколи не посміхався. Принаймні, до сьогодні.

— Хтозна, — відповів капітан Джек, насовуючи на лоба стару бейсболку. — Або вагон бабла, або вагон гівна.

Ділон знову посміхнувся, зиркнувши з-під подряпаного зеленого дашка, який він незмінно носив. Він добре знав, що тунець такого розміру запросто можна загнати не менше ніж за двадцять тисяч зелених готівкою. І навіть за більшу суму, якщо перекупникам із суші-барів на Цукіджі, токійському рибному ринку, сподобається цей товар. А хіба ж він може їм не сподобатися?

Та хоч яка би була потенційна сума, Ділон сподівався на грубеньку її частку. В цьому сенсі все було гаразд: капітан не був скнарою. І взагалі, він був людиною справедливою та чесною.

— А ти певен, що ці йолопи підписали контракт, Діле? — спитав капітан Джек.

Ділон озирнувся і поглянув на корму, де скупчилися шестеро гульвіс із острова Мангеттен, що зібралися в таку собі «парубоцьку подорож», бо один з них мав невдовзі одружитися. Вони почали пиячити з першими променями сонця і були вже такі п'янючі, що могли попадати за борт від найменшого різкого руху.

— Підписати-то вони його підписали, — відповів Ділон, повільно кивнувши, — але сумніваюся, що хто-небудь з них прочитав додаток, надрукований дрібним шрифтом.

А якби вони його уважно прочитали, то дізналися б, що засмаглим п'яницям-туристам не дістанеться з гігантського тунця ані шеляга. Де завгодно, тільки не на «Багамі-мамі». Сто відсотків виручки мало піти капітану та екіпажу. Крапка. Кінець історії про Велику Рибину.

— Ну що ж, — мовив капітан Джек, заглушуючи спарені двигуни судна і скеровуючи його до пристані. — Ходімо влаштуємо сенсацію.

Навіть на Багамах, з їхньою атмосферою максимальної розслабленості та невимушеності, великий і галасливий натовп цікавих глядачів зібрався біля рибальського човна з суто нью-йоркською швидкістю. Роззявивши роти і витріщивши очі, дивилися вони з наростаючим гамором, як «виделка» підйомника несла гігантського тунця на «офіційні» пристанські ваги. А що, як вони виявляться не досить міцними та зламаються?

Сяючи від радості, капітан Джек Тернер добродушно поплескав по спині майбутнього жениха і повідомив йому, що ніколи в житті не зустрічав такої прекрасної компанії рибалок. «Хлопці, ви — найкращі, — сказав він. — І сьогодні ви це довели».

— Краще бути вправним, аніж таланистим! — гукнув йому один з нежонатих парубків.

Діл таки мав рацію. Ці міські нездари не те що рибину — трипер спіймати неспроможні.

Утім, вони з насолодою купалися в немилосердно сліпучих спалахах цифрових фотоапаратів. А збудження й цікавість натовпу щосекунди зростали в передчутті скорого зважування досі небаченої гігантської рибини.

— Міцніше прив'язуйте! — зауважив капітан Джек, коли хвіст тунця обмотували подвійною мотузкою, найміцнішою з тих, що вдалося знайти.

На рахунок «три» рибину підняли високо догори. Натовп зачудовано заохав і заахав. То дійсно був усім тунцям тунець.

Шістсот… сімсот… вісімсот фунтів!

Стрілка ваг стрімко немов ракета злетіла вгору. Коли ж вона нарешті застигла на рекордній позначці дев'ятсот дванадцять фунтів, уся пристань шалено заволала від захвату, а найгучніше — хлопці з парубоцької компанії.

І тут сталося щось дивне.

Цюк! З пащі тунця випала якась химерна річ.

Ця загадкова річ, що досі подорожувала на дурняк у череві тунця, гепнулася на пристань і підкотилася прямісінько до ніг капітана Джека, взутих у високі, до колін, чорні гумові чоботи.

— Що то, в біса, таке? — спитав хтось іззаду. — То такий жарт, чи як?

Однак людям, що стояли спереду, було прекрасно видно, що то таке. То була пляшка з-під кока-коли. Старомодна, зроблена зі справжнього скла.

— Ну й наживку ж ти використав, Джеку! Усратися зі сміху! — мовив капітан з іншого судна.

Натовп зареготав, а Джек нахилився і підхопив пляшку. Потім підніс її проти яскравого сонячного світла і відразу ж спантеличено почухав кучеряву потилицю. Всередині пляшки щось виднілося. Що ж то, в біса, таке, га?

Джек Тернер швидко витяг саморобний корок, змайстрований із пластикового пакета, прикріпленого вузлом з якоїсь в'юнкої рослини. Ситуація щосекунди ставала дедалі загадковішою. Двічі труснувши пляшку, Джек спромігся підчепити мізинцем краєчок «листа». І видобув його.